Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

втратили – споглядання цієї білої пришелепи, що вперто пхає візок догори, при цьому двоє її дітей межи собою б’ються, кусаються і щипаються за право сісти у візок, де гордо тим часом їдуть надувне коло, м’ячик і відро з усім, що може тарабанити. Піт застилає матері-героїні очі, промовляє вона незрозумілою мовою якісь явно не дуже гарні слова, і чим крутіший підйом, тим слова голосніші, а на ґречне питання співчутливих місцевих жителів «Вер із йор хазбенд? Воркінг?» у сто п’ятдесят п’яте відповідає: «Вьоркінг?! Ітиз мі хуз вьоркінг нау!!!»

Відтак візок не влізав у моторикшу, в багажник таксі (бо там і без наших бебехів уже було доста ящиків із цілком живими циплятами і напівживими фруктами), його нічим було припинати на схилі – і явно ж я не Геракл котити колеса піском на пляжі. Максимум ми раз із дітьми сходили до базару розпеченим асфальтом у центр містечка – на візок можна було вішати пакунки з наїдками. Та й то, згідно закону перманентного везіння, якщо в центр міста візок собі котився дорогою-серпантином вниз, то назад у ці сорок нещадних градусів його, логічно, треба було пхати догори всією моєю невеликою масою і доволі пристойного розміру злістю.

Так що повернувшись навесні з Індії, ми продали на початку літа обидва візки – той, що купувався для близнюків-порічок, взагалі мало знадобився. Сидячи поряд, дівки так нещадно чубилися, що чисто з міркувань підвищеного травматизму безпечніше було ходити пішки. А няня і взагалі садила їх в одномісний візок одну за одною, як гребців на байдарці чи бобслеїстів. До того ж, вирішила я, це якось соромно – отаких кабанів дво-і трирічних возити у візку. Хай пішки ходять, привчаються, що в житті треба робити зусилля і мати намір, а не лише віддавати живу масу в пасивне пересування на колесах. Ще, чого доброго, соску доведеться повернути, котру вдалося вилучити з користування з такими постмодерністськими зусиллями. В Індії, на під’їзді до Форт-Кочі, її, за моєю версією, проковтнула риба – саме тоді, коли наше таксі підрізало двійко мотоциклістів і соска впала з мосту в ріку. Відтак риба вдавилася і тепер усі в річці знають про шкідливість соски.

Тож кабани ходили пішки. Відтак молодший кабан встигав сотворити дорослому розтяг усіх можливих зв’язок і м’язів на руці, бо тягнувся, як печальна баржа за бурлаками, й взагалі втомлювався і просився на ручки. Так-так, на ті самі розтягнуті, втомлені ручки, що ще й пакуночки з їжею чи шматтям, між іншим, несли. Коротше, не дивно, що наші прогулянки готичним кварталом Барселони перетворилися на не менш готичні тортури. Тому розкладка візочків по 25 євро, виставлена у вітрині недорогого дитячого магазинчику біля метро «Уркінаона», була просто знаком із небес. Чоловік іще трохи покрутив носом з приводу такої несподіваної витрати, але діти вже обрали собі колір – шалено-голубий. Що, порівняно з безбожно-рожевим, ще виглядав вершиною смаку. Безбожно-рожевий я страшними очима й несамовитим шиканням змусила продавщицю сховати подалі, поки ці двоє апологетів Барбі й Monster High з усіма їх психоделічними My Little Pony не встигли помітити.

І вже наступні десять хвилин після придбання «ганебного гаджета» стало зрозуміло, що він окупився. Бо Кая сіла в кріселко, заткалася соскою (яку ми теж, зітхнувши з приводу такого деградантського ретроградства, купили в аптеці) і нарешті замовкла. Ми тут же повішали на візкові ручки всі свої торби з закупами, змінним одягом і пляшечками соку для дітей. А Кора, не допускаючи нікого до управління транспортним засобом і врізаючись у принагідних роззяв, взялася штовхати візок із сестрою у світле майбутнє.

«Битий небитого везе…» – раз по раз повторювала я, дивлячись на худеньку Кору і на добре збиту Каю, що у своєму ніжному віці важила добре більше за старшу сестру. Отак і жили ми – з копняка візок закривали, з копняка відкривали, Кайку катали і горя не знали.

Щоправда, міркую я, оглядаючи нашу ситуацію в теперішньому часі, є і побічні ефекти. Кайка встигла так прив’язатися до нового засобу пересування, що вже в хаті в нього всідається і «йде гуляти». І ось прямо зараз ми, взявши на прокат крихітний фольксваген для поїздки в гори, мусили пхати в крихітний багажник цей наш абсолютно для гір непридатний візок. І взагалі:

– Діти, ви хочете в гори?

– Ні, ми хочемо на майданчик!!!

Хто б сумнівався.

Пам’ятаю, якось читала статтю в журналі про подорожі про те, що ваших тодлерів навряд чи зацікавить споглядання неперевершеної архітектури старої Європи, тож треба вибирати поїздку під них. Отут-то я і не погоджуся, бо ж не ви йдете на повідку в дитини, а вона на вашому (принаймні так ви намагаєтеся). Тому візок у транзакції «тодлер плюс архітектура» – ваш друг і помічник.

А ще є ті самі пекельні майданчики, що їх, пам’ятаю, родина мого брата з трьома дітьми, вирвавшись до Барселони зі свого німецького села, оминала десятими дорогами, аби не запеленгували діти. Бо якщо запеленгують – пиши пропало. Кілька годин гірки і гойдалки переможуть всього Гауді вкупі. Щоправда, каталанці й тут підійшли до поєднання красивого з корисним доста креативно – просто в сквері перед Sagrada Família поставили два розкішні дитячі майдани, для дітей до шести і дітей після. Такий собі дитячий Вавилон. І місцеві татусі, й парагвайські няні з каталанськими дітьми, і японські туристи, і російські емігранти, і німці, і французи, і американці – всі сповзаються сюди до чи після оглядин геніального собору.

Картина переможця: дворічна Кайка, гойдаючись на тлі Сагради на дерев’яному пружинному конику серед усієї цієї дружби народів, волає на весь голос: «Десь тут буя подоляночка, десь тут буя мойодесенька!!!»

В гори ми таки доїхали – природний парк Мунсень, якщо читати каталанські назви каталанською. Взагалі-то дивно, що традиційно Каталонія, а з нею разом і вся Іспанія, зазвичай постає в пересічній уяві як безкінечні пляжі чи фієсти. Тут така кількість таємничих, містичних, величних, різної технічної складності й рівнів доступу скель і гір, що вкотре пересвідчуєшся – Барселона є ідеальною локацією. Космополітичне місто, гастрономічний рай, із котрого є доступ до моря (на машині – не лише до попсових пляжів штибу Барселонети), і за сорок хвилин можна запросто доїхати до масиву Мунсень, за півтори години – до скелястої Педрафорки, а за дві хоч і в Андорру. Русо туристо оно туди на шопінг в автобусні тури їздять, певно, по дешеві шуби.

Ну а нам знову став